МАРОККО. СЛІДАМИ АЛХІМІКА

Сеута – останній форпост Європи

Охоплює дивне відчуття, коли перетинаєш Гібралтарську протоку в напрямку з Іспанії в Марокко й на горизонті з’являються береги Північної Африки. Якась непевна тривога, що покидаєш таку передбачувану Європу, й очікування казкових пригод десь там, за горами. Зійшовши на берег у Марокко, ми з приятелем знову опинилися в Іспанії, щоправда, уже з марокканською домішкою. Маленьке містечко Сеута – останній іспанський форпост на Африканському континенті. На центральних вулицях – типова Андалузія, мандаринові дерева й тапас-бари, але повернеш трохи вбік – і потрапляєш у світ емігрантських громад мало не з усього світу. Зате в корінних іспанців, що живуть тут, дуже загострене почуття національної гордості. Наприклад, одного з вечорів наша нова подруга Кончита мало не зранку виконувала нам фламенко й навчала мене стукати кастаньєтами.

Нагулявшись по красивому центру Сеути, ми вирішили подивитися реальне життя на кордоні. Ніхто не перешкоджав, і, захопившись, ми непомітно пройшли іспанський прикордонний пост. Завернули назад, та нас зупинив прикордонник і попросив документи. Мій паспорт залишився в готелі. «Ми просто погуляти...» – почала я пояснювати. І почула відповідь: «У  Євросоюз так просто не гуляють». Мене врятувало журналістське посвідчення «Мандрів». «А, Україна, так би й сказала, проходь», – відразу полагіднішав вартовий кордонів. Гарна новина: виявляється, іспанські прикордонники вважають, що ми вже в Євросоюзі.

Фес. Справжній Магріб

Наступного дня ми все-таки покидаємо Європу. Сто метрів по землі Африки – і все інакше. Інакші гроші, ціни, люди. А проїхавши ще сорок кілометрів до містечка Тетуан, ми опинилися вже й зовсім в іншому світі! З вершин мінаретів кричать муедзини, у повітрі відчутний аромат гашишу, але найголовніше – реакція людей на нашу присутність. До честі марокканців, у своїй більшості реакція позитивна. Але попервах досить важко зрозуміти, чому мало не кожен стрічний вітається з тобою, чому намагається показати тобі дорогу, якщо ти його про це не просив.

Іще шість годин шляху, і ми – у Фесі, стародавній столиці Марокко. Фес називають африканськими Афінами, таємничою столицею Магрібу, де в тісних вуличках і стародавніх арабських палацах іще таяться великі легенди минулого. Самі місцеві жителі признаються, що мають особливий характер, що склався із благородства арабів, витонченості іспанців, хитромудрості євреїв і терпимості берберів.

Поселилися ми, звичайно ж, у давній частині міста – медині, у старовинному будинку з фонтаном у дворі. І, хоч як прагнули вийти за її межі, вона немовби притягувала назад. Тут Марокко сьогодення, таке, як і сотні років тому. Медина переносить у часі, кружляє провулками, дурманить барвами й запахами. І за п’ять днів блукань по її закутках ми змогли побачити тільки малу частину того, що в ній приховано. Непримітний вхід у двір – і ти опиняєшся у світі віслюків, завантажених шерстю, торговців, фарбувальних чанів. А скільки таких дверей я пропустила? На центральних вулицях, коли, звичайно, так можна назвати доріжку у два метри завширшки, нескінченні торгові ряди, для кожного товару – свій квартал, своя вулиця. Єдиний можливий транспорт на вулицях – віслюки й коні.

Найвідоміший квартал медини – квартал чинбарів Шуара. Тут багато неба, немає будиночків, що туляться, зате є різноманітність кольорів і запахів. Чани, у яких відмокає й забарвлюється шкіра, виготовлені ще в XI столітті. Тут за тисячу років змінилося небагато що: майстри так само змащують ноги й руки оливковою олією, аби хоч якось убезпечити себе від дубильних речовин та отруйних барвників. Для очищення шкіри від шерсті використовують негашене вапно, а коли шкіру треба зробити м’якшою, то в хід іде голубиний послід і сіль. Вироби зі шкіри такого ручного виробництва призначені переважно для іноземців. Це гаманці, ремені, сумки й знамениті бабуші – домашні туфлі без задників, які в Марокко носять усі.

Яке ж це задоволення, зупинятися у вуличних кафе, щоб випити стакан м’ятного чаю! Терпкий, запашний, наповнений найсвіжішою м’ятою та неймовірно солодкий. За чашкою чаю обов’язково знайдеться співбесідник. Не біда, що в Марокко майже ніхто не розмовляє англійською, уже через кілька днів звичне «хело» змінюється на «бонжур» і починаєш розуміти окремі слова. Узагалі, марокканці дуже доброзичливі до туристів. Нас нерідко запрошували в дім незнайомі люди, і незабаром я звикла до пригощань і радості жителів від спілкування з іноземними гостями. В одному з будинків жінки на знак дружби подарували мені плетений бурнус, і хоч як я відмовлялася – довелося прийняти. Інше приємне знайомство відбулося з місцевим поетом і вчителем французької мови. Той, не довго балакаючи, посадив нас до себе в машину й повіз показувати потаємні куточки міста за межами медини.

Відповідно до плану подорожі я збиралася провести у Фесі не більше як два дні. А залишилася на п’ять. І щодня знаходилося щось нове, дуже важливе, наприклад закуток медини, де дивовижно спадає світло. Або крамниця марокканських ламп, які зачарували мене з першого погляду. А в один із днів плани від’їзду порушив сам король Марокко. У день візиту із самого ранку на вулицях почалася незвичайна метушня. Ділянку дороги, уздовж якої мав пройти король, уже з ранку щільно окупували люди. Задовго до його появи музиканти й танцівники почали музичні змагання одне з одним. У музиці вчувалися й ритми пустелі, і стародавня гордість берберів. Це була музика Африки!


/ Журнал Мандри

 Вернуться к списку статей