Якщо вам описуватимуть якесь місто, називаючи його другою Венецією, не вірте: Венеція – лише одна й нічого подібного немає ніде. Чарівність вузьких вулиць-колодязів, фасади старовинних будинків, що занурюються просто в воду, численні канали, нахабні голуби, натовпи туристів на центральних площах і лунка тиша в непримітних провулках. І мости... Безліч мостів...
Місто блукань
Венеція – місто, де дуже легко зблукати. Варто лише зробити кілька кроків убік від центральних, «туристичних», вулиць із крамницями, кав’ярнями та дороговказами, як ти вже не можеш знайти дорогу назад і блукаєш кривими завулками з маленькими віконцями та замкненими дверима будинків.
Утім, блукати ми почали ще на підході до Венеції. Спочатку гарно їхали автобаном, вдало з’їхали з нього і на якомусь черговому повороті опинилися перед двома табличками з написами «Венеція». Щоправда, показували вони в протилежні сторони. На одній із них був намальований кораблик. Знаючи, що до старого міста можна дістатися лише водним транспортом, ми вирушили в ту сторону. А слід було зробити навпаки. Довго їхали якимись промисловими передмістями і, коли місцевість стала зовсім непривітною, повернули назад. Поблукавши ще з годину, нарешті виїхали на довгий міст чи дамбу – з усіх боків вода, а попереду, на островах, шпилі та бані Венеції – ще красивішої, ніж ми уявляли. Та раділи рано – з’їхавши з мосту та розмірковуючи над тим, де ж шукати стоянку та катера, що везе до центру міста, ми таки проскочили потрібний поворот, і знову подалися дамбою, лише в зворотному напрямку – із міста. Мужньо робимо другу спробу потрапити до Венеції.
Виявляється, усе було під носом. Ось і десятиповерхова стоянка... Нас відправляють на найвищі поверхи, де залишають авто приїжджі, нижчі ж займають місцеві мешканці. Авто можна залишити лише тут, адже до старого міста дістаються тільки по воді чи пішки. Залишити машину до вечора коштує 21 євро.
Звідси – два кроки до зупинок водних трамваїв. Їх розрізняють за номерами – є експрес-маршрут до площі Сан Марко, є такі, що зупиняються на кожній зупинці. Купуємо квитки – ось уже й наш катер. Всідаємося, людей набивається чимало. Громадський транспорт рухається Великим Каналом (Гранд Канал), у бічні вулички можуть доправити човни-таксі, пришвартовані на зупинках, або гондоли. Гондольєрів ми зустрічали тут і там – у характерних жилетках та капелюхах вони закликали покататися на гондолах, однак туристи не надто поспішали користуватися їхніми послугами. По-перше, дорого (80 – 100 євро), по-друге, Венецією приємно гуляти пішки, а подивитися на розкішні фасади будинків та готелів із заквітчаними балконами можна й пливучи Гранд Каналом.
Наші міфи про Венецію
Найперший міф зруйнувався ще в дорозі – ми ж бо вважали, що в такій перлині туризму звідусіль будуть дороговкази, щоб полегшити туристам життя. Насправді ж усе надто заплутано й незручно, тож якщо ти у Венеції вперше й їдеш сам на авто, стовідсотково блукатимеш! Зрозуміти з написів, де стоянка і як дістатися до історичного центру, неможливо. Поліцейські та працівники інформаційних центрів мало чим можуть допомогти, бо майже не розмовляють англійською.
Інший міф (наш особистий) – венеційські маски. Ми уявляли собі, що вони є символом міста. І справді, масок тут багато. Їх продають у магазинах і на розкладках, але сказати, що в цьому – вся Венеція, все одно, що назвати символом Києва вишиванку. Маски набувають смислового значення під час фестивалів, а також слугують згадкою про інтриги та любовні історії, що їх тут крутили ловеласи минулого. Туристи, до речі, не дуже накидалися на маски й узагалі на сувеніри. Перші коштують від 7 – 10 євро, за маленьку, до 100 і більше – за велику. У нас було обмаль часу, тож на сувеніри ми його не марнували і, зійшовши на якійсь із проміжних зупинок, рушили в напрямку площі Сан Марко.
І ось вона нарешті – ця славнозвісна площа, куди ведуть усі дороги Венеції. Ми стоїмо перед колосальним фасадом собору Сан Марко, з одного боку – Гранд Канал, Палац Дожів і крилатий лев на високій колоні, з другого – численні колонади старовинних будівель. Це воно – серце колись могутньої республіки, що проіснувала тисячу років. Тут усе дихає минулою славою, розмахом, розкішшю. На цій площі стояв захоплений її красою Наполеон, цією бруківкою поспішав до Палацу Дожів писати свої полотна Тиціан, тут призначав побачення Казанова... До реалій повертають нахабні голуби, їх тут тисячі. Варто розслабитися – як вони сідають на руки, голови. Годувати їх аж страшно – ще заклюють. Як нагадування про іншу небезпеку – група японців у ватно-марлевих пов’язках. Ці люди, які навіть до ресторанів заходять у респіраторах, завжди псують романтичний настрій. Тож ми вирушаємо далі.
Неподалік Міст зітхань. Ми стоїмо на ньому, фотографуємося, зітхаємо й вирушаємо на пошуки ресторану, щоб перекусити. Їх тут багато, але треба знати, де шукати. На березі Гранд Каналу, біля площі Сан Марко, вишикувалися дорогі готелі, піцерії, кав’ярні. Якщо ж піти в іншу сторону, можна шукати довго. Ми з півгодини вешталися містом у пошуках пристойного закладу – ледве знайшли. І попрощалися ще з одним хибним уявленням про Венецію: шо у місті, де туристів у сто разів більше ніж населення, ресторани й кафе – на кожному кроці.
Українка Уляна
До речі, населення Венеції стрімко скорочується, нині тут мешкає 75 тисяч осіб. Гуляти цим містом чудово, а ось жити в ньому... Кам’яні джунглі, висока вологість і натовпи туристів подобаються далеко не всім. Це місто-музей, місто-пам’ять. У ньому ніби потрапляєш у вигадану реальність чи на зйомки фільму. Ось маленький дворик, розпатлані чорняві італійські діти ганяють м’яча між кам’яних стін, сохне білизна, якась із матусь заклопотано позирає з вікна на своє чадо. Як вони тут живуть?
Це ж треба – у вузеньких вуличках ідеальна чистота. Але ж тут теж виносять сміття, вигулюють собак... Страшно навіть уявити, що зробили б люди пострадянського простору, якби їх сюди заселити хоча б на місяць: собачі купи, загиджені стіни, їдкий сморід...
Ми знову заблукали. А вже сутеніє. Просимо місцеву бабусю показати, де найближча зупинка водного трамваю. Вона жестами показує, що нам із нею по дорозі. Жінка веде темними вузькими провулками, через маленькі містки. Уявляємо, яка тут могла б бути злочинність... Але її немає – бабусі розгулюють вуличками і в таких самих живуть. Ось канал і зупинка. Ми купуємо квитки. «Цікаво, а це наш підпливає?» – кажу я. «Ваш, не переживайте», – промовляє хтось за нашими спинами. Знайомимося. Це дівчина Уляна з України, тут на заробітках уже сім років – раніше доглядала старих, нині працює в музеї, що в центрі міста. «Дуже хочеться додому, – каже Уляна. – Але як заробляти в Україні? Тут комфортніше». У Венеції вона мешкає з мамою, яка працює в італійській сім’ї – там живе, харчується, доглядає за старими, отримує 1000–1200 євро на місяць – так можна прожити. Якщо ж винаймати квартиру, нічого не залишиться: однокімнатна на околиці – 500–600 євро на місяць.
Уляна розповідає, що у Венеції чимало українців. Вони зустрічаються, спілкуються. «Італійці – хороші люди, – каже дівчина. – Але якісь неглибокі. У них все надто просто». Хтось телефонує, Уляна відповідає українською. Цікавимося, які картини відомих художників представлені в музеї, де вона працює. Дівчина збентежена запитанням: «Та я ж у залі сиджу, пильную, щоб не чіпали полотна, на них ніколи не дивилася». Що й казати, українці, на відміну від італійців, демонструють приголомшливі «глибини»!
Наша зупинка. Виходимо. Тепло і вогко, на вулиці +11°С. А в горах Північної Італії, куди ми їдемо, – зима. Прощавай, Венеціє. Тепер ми з тобою знайомі!
Леся Москаленко
Фото Володимира Ільченка
/ Журнал Мандри 
