Более 2 млн туров и экскурсий по 101 стране мира от 34 туроператоров

Венесуела. Де народжуються хмари

Десята година вечора. Перший день після прильоту. Сиджу у ванні. Телефонний дзвінок:
- Дівчино, це Ейр Франс, ми привезли ваш багаж.
- Серйозно, так швидко?
- Так, через 10 хвилин виходьте до під'їзду і забирайте.
15 хвилин потому я дивилася в напівпорожню валізу і, зітхаючи, згадувала Венесуелу.
Усі подарунки, окуляри, парфуми й косметика, акуратно складені в порожній кофр (фотоапарат поцупили ще у Венесуелі), зникли. Напевно, схотіли залишитися на батьківщині. Мені захотілося бути з ними. І знову пройти всі ці випробування.

Каракас

Вечірній Каракас зустрів величезними заторами, моторошнуватою архітектурою і цілком чудовим небом, яке обіймало зелені гори.

Машини 50-х років, більше схожі на сплюснуті літаки, гриміли заводною музикою, їх пасажири часто з цікавістю заглядали в наш автобус, але дуже рідко посміхалися. Всі поспішали у своїх справах. Утім, дієслово «поспішали» до них було непридатне – 3-4-годинні затори – щоденне явище для цього 10-мільйонного мегаполіса, оточеного фавелами.

Попереду була 5-годинна дорога до нашого першого готелю.

Через 9 годин виявилося, що нас там не чекали.

Ще через 2 – все-таки дали ключі від номера.

Через 3 – розбудили на сніданок.

«Здається, я в пеклі!» – було першою ранішньою думкою.

«Але і в ньому бувають дуже непогані світанки!».

Так. 7,5 години різниці в часі (особливо актуальні ці 30 хвилин – уведені Уго Чавесом, щоб подражнити Америку) надавали прекрасної можливості не пропустити жодного світанку. Хоча спати, коли птахи починали співати, було практично неможливо.

Пляж зустрів великим замком на залізній хвіртці. Хвилин 20 пішло на дивну мімічну сценку з наївними охоронцями – «знайдіть ключ і відкрийте», і, нарешті, тьопаючи по пісочку узбережжя Карибського моря, я намагалася пригадати хоча б щось про Венесуелу. Окрім слів «Рорайма», «Канайма», «Уго Чавес» і «буенос діас» в голові не було нічого. Та й ці були абсолютно незрозумілі.

А навколо були човни, вічні сумні собаки, що постійно чекають моряків по обидва боки Карибського моря, догораюче вогнище і все інше, що годиться для пейзажу під назвою «пляж готелю».

Загоряти й користуватися безкоштовним WiFi було ніколи – через 40 хвилин прибув автобус і нашу групу повезли оглядати Національний парк Мочима.

Гори, що розбурхано рвуться з моря, затишні каплички в гротах, рибальські селища в тихих бухтах – все було залите пекучим сонцем. Вітер, свобода, віддаленість від роботи і проблем додавали досить звичайній поїздці на моторному човні якусь нереальну значущість.

Перше випробування почалося несподівано.

В одній із бухт нас чекав обід. Точніше – ми його.

2 години.

Свіжозловлена риба, кальмари, рис, смажені банани пахли обурливо принадно. Але всіх займав лише курс долара в Україні, курс болівара (офіційний 1:1,8 і чорний 1:4,5) і украй важливе питання: коли ж дадуть пожерти?

Голод притупляв відчуття прекрасного так сильно, що грозове небо, попелястий захід і щастя залишалися десь на другому плані.

Обід подали.

А потім зовсім стемніло.

Ріо Карібе

Містечко з гордою назвою Ріо Карібе виявилося маленьким рибальським поселенням серед пагорбів. Центральну площу – пам'ятник Симонові Болівару серед пальм – було обклеєно передвиборними плакатами. Йшов мітинг, більше схожий на дискотеку в якомусь провінційному містечку.

Нашій групі належало жити в посаді Шалімар – маленькому готельчику, перебудованому зі старого колоніального будинку. Це звично для Венесуели – дуже багато національних парків, де будівництво готелів заборонено: так що єдине місце для нічлігу – або маленькі бунгало, або ось такі посади.

Колоритний внутрішній дворик з басейном, червоні стільці, зелені стіни, жовті подушки, теракотова плитка з синіми візерунками, жодного скла у віконних отворах  – нарешті зрозуміло, що ми в Південній Америці!

Знову швидко стемніло, і, незважаючи на те, що була всього шоста година вечора, всі розійшлися спати.

5 ранку. Світанок. Наплювавши на заборону виходити з готелю, але узявши дешевший фотоапарат, я вирушила вивчати місцевість.

Ринкова площа вирувала. Рибалки витягували улов на берег, діти сортували рибу, а жінки тут же її чистили й продавали. Шум прибою, крикучі пелікани, що випрошують подачку, музика й одночасні розмови десятків людей... Тихий такий ранок...

До полудня все це затихне і почнеться сієста. А після неї вже буде маньяна. Тобто завтра.

На мене ніхто не звертав уваги, і сфотографувавши все, що хотілося, я повернулася до готелю.

Мізерний типовий європейський сніданок: яєчня, кава. Арепи – кукурудзяні коржики зробили відчутний внесок до статури венесуелок. Саме дякуючи їм, до 16-18 років дівчата ще можуть бути стрункими. Бо пізніше це практично нереально. Хіба що Міс Венесуела...

Екскурсія на рибальський ринок.

Я тільки що звідти.

Чомусь в цій країні все доводилося робити двічі.

Одна з серйозних статей експорту Венесуели – какао. Величезні плантації в сотні гектарів зазвичай супроводжуються маленькими фабриками з виготовлення шоколаду. Замкнутий цикл – цілорічне цвітіння, збір плодів, ферментація, сушка, випалення, дроблення, добавки – і шоколад витікає у форми.

Все просто.

Швидко оглянувши виробництво і об’ївшись зернами какао, ми відправилися на один з найкрасивіших пляжів країни – Playa de Uva (Виноградний пляж).

Глибоко в ущелині, серед рівних пальм, у траві, більше схожій на дороге килимове покриття, ховався маленький готель. Басейн, ресторанчик, чистий пісок. І море. Хвилі захльостували з головою, вода була неймовірно теплою.

Підбадьоривши себе кількома склянками каперіньї (білий ром, лайм, лід), ми пустували, як діти, викликаючи незадоволення багатих венесуельців, що чинно відпочивали на ліжаках.

Проглянувши замість щоденних новин чергову серію чудового карибського заходу сонця, ми вирішили перебратися до сусідньої бухти.

Краса затишного куточка, підкреслена брутальною рибальською хатиною, перші мерехтливі зірки – все здавалося таким ідеальним...

Це було помилкою.

7 хвилин зворотного шляху тропічним лісом – і ви покусані десятками мошок. Все свербить, болить і розпухає на очах.

Після цієї вилазки й до кінця поїздки вся група пахла аерозолем «Офф» з ранку до вечора. Це був унісекс-аромат. Особливо гарний у поєднанні з парфумами. Вранішній «Офф». Вечірній «Офф». Денний «Офф». І для особливих випадків – нічний «Офф».

Вечір закінчився досягненням нового рекорду Виноградного пляжу – 5 пляшок рому на 5 чоловік. І всі пішли на своїх ногах.

Венесуельці боялися поворушитися в шезлонгах і питали, звідки приїхала ця група?..

Канайма

Національний парк Канайма площею 3 млн. га знаходиться на південному сході Венесуели, на межі з Гайаною і Бразилією. Приблизно 65% території парку зайнято столоподібними горами, які називаються «тепуї» та є особливо цікавими як з геологічної, так і біологічної точки зору. Кручі та водоспади, включаючи водоспад Анхель – найвиший у світі (майже один кілометр), – додають цьому ландшафту виняткової мальовничості.

Сюди ми летіли літаком з міста Сьюдад Болівар. Виліт було затьмарено двома подіями:

1. Ми дізналися про вартість бензину: 30-літровий бак коштує простому венесуельцеві 2,5 болівара, або 50 центів, або 3 гривні. 10 копійок літр!!!

2.   На митниці перед посадкою в літак відібрали всю горілку – 24 літри на 15  чоловік групи. І весь «Офф» в аерозолі.

Швидка посадка – і ми в центрі району Гран Сабана. Легкі літачки, риночок – індіанці, які торгують прикрасами з насіння і при цьому розмовляють по iPhone, інтернаціональні групи туристів – ось так виглядає центральний, він же єдиний, аеропорт Канайми. Чергова покупка аерозоля «Офф» за 30 боліварів (у місті він коштує 12!). З'являється вантажівка – і ми їдемо дуже умовною дорогою до нашого табору.

На Канайму збиралися, як на війну.

З собою – мінімум речей: кеди, непромокальні штани й вітровка, шкарпетки, три майки, купальник, темні окуляри, камера, ноутбук, ліхтарик, ніж, компас. Електрики не обіцяли.

Реальність виявилася шокуючою. Вікна номера з душем, гарячою водою і вентилятором виходили на старезні гори. Щедро окропившись «Офф», швидко перекусивши гарбузовим супом, м'ясом буфало й рисом (раціон 20-денної дієти!), ми відправилися вивчати лагуну Канайму і прогулятися  під водоспадами Укайма і Сапо.

Так, звичайна туристична екскурсія! Так, тисячі людей ходили цим маршрутом! Так, все настільки безпечно, що навіть камеру упаковують в непромокальний бокс! Але все одно –  настільки вражаюче!

Тонни води, які щомиті падають з висоти 40-50 метрів, гуркіт, як у сталеливарному цеху, і вузенька стежинка під водоспадом.

Відчуття – неначе потрапив у пекло. Зверху звисають рослини, що дивом тримаються на скелі, внизу – слизькі камені. Настрій передається тільки одним словом – ейфорія.

Постоявши під жорстким душем водоспаду, відчуваєш чергове народження, здається, що вся потужність водоспаду проникає в тебе.

Нам потрібно йти далі – до наступних водоспадів Сапо і Сапіто. Плато над ними швидше нагадує напівсухі озера: листопад – сухий сезон. Уступи-ванни покриті зеленими квітучими рослинами. Вода тепла. Видимість – на десятки кілометрів; навколо – тепуї, пальми, чагарники, долини й неспокійне русло річки Карао.

Наш гід – іспанський хлопчина років 25 кличе  вниз, до водоспаду. Сонце сідає, холоднішає, й купатися не дуже хочеться. Але коли ще буде можливість зануритися в оранжеву від мінералів і листя прозору воду в джунглях?

Утрьох – з гідом і його подружкою з розгону пірнаємо у воду і, намагаючись справитися з течією, пливемо до маленького водоспадику Сапіто. Наївні. Потік зносить нас, ми сміємося і, остаточно знесилившись, повземо на берег.

За вечерею (м'ясо буфало й рис) дивуємо компанію німців, що сидять за сусіднім столом, розпиванням текіли з пластикових пляшок (не все відібрали в аеропорту, а ром тут коштує 100 боліварів замість звичайних 17) і різномовними репліками, що чергуються виключно іспанськими лайками (необхідний запас ми вивчили ще в перші дні).

Рано-вранці, ще трохи сонні, ми вантажимося на два човни. Попереду – 70 км річкою Карао до Сальто Анхель – найвищого в світі водоспаду. Через 30 хвилин нас висаджують на острів – під виглядом того, що попереду пороги і пройти їх може тільки порожній човен.

Ага. Звичайно! На острові продають сувенірчики, і нам нічого не залишається, як тільки купити намисто й браслетики з різнокольорового насіння. Навіщо вони потрібні – не знає ніхто. Напевно, навіть самі індіанці.

Судячи з усього, тижневий план продажів ми їм допомогли виконати за 10 хвилин, і господар вирішив відвезти нас на тракторі на інший кінець острова – до човнів.

Навколо – типово українські пейзажі. Жовтий степ. Синє небо. Хіба що гори трохи дивні.

Насправді ж відчуття батьківщини нас не покидало практично всю поїздку. Дуже схожі наші народи, які володіють величезним природним багатством і абсолютно нічого не намагаються робити самостійно. Адже й так все відбувається само по собі!

Чим ближче ми підпливали до гірської гряди – тим мільчішою ставала річка. Човен чесав дном по каменях, мотор захлинався, рульовий на носі – індіанець Лео – відчайдушно табанив. Уперше в житті я пливла вгору річкою, причому сам її ухил був якимось нереальним. В оранжевій воді плавали рибки; зелені камені, що обросли мохом, квітли дрібними сузір'ями на сонці. Зрідка зустрічалися човни з німецькими туристами – тільки вони в таку спеку сиділи в дощовиках – тому що так сказав гід!

А ми навіть не знали, куди закинули рятувальні жилети.

Пороги ставали все різкішими, чоловікам доводилося вилазити з човна і штовхати його.

Пригода з туристичної перетворювалася на справжню, скелі звужувалися, пішов дощ. І в цей самий момент річка зробила черговий поворот і очам відкрився водоспад. Високо в горах потік, що струменів, ніби з самого  неба, розсипався в пил далеко від землі.

З нізвідки в нікуди.

Усмішка до вух трималася у мене ще години 2 – до самого прибуття до табору біля підніжжя водоспаду.

Обід, всі речі залишаємо в таборі – і йдемо в джунглі. Ледве помітна стежка серед величезної трави й коріння зовсім не походила на ту, якою вже 60 років водять туристів. Гід-індіанець, мудрий і спокійний Бетуліо, розповідав про українців, які тільки приїжджали до базового табору, але ще ніколи не піднімалися на оглядовий майданчик Сальто Анхель, а тим більше – не купалися в ньому.

Нам належало бути першими. Дуже хотілося в це вірити.

Через годину ми вийшли на невеликий валун, 3 на 3 метри. Оглядовий майданчик. Водоспад був прямо перед нами – величезний, таких розмірів, що важко осягнути. Купа фотографій у всіх ракурсах – з ризиком зірватися зі слизького каменя, і нас знову кудись звуть.

Купатися!!!

Ще 20 хвилин марафону вгору-вниз крізь коріння-каміння-траву – і зовсім невелика улоговинка з пінистою водою під нами. У небі літають кондори, шумить водоспад.

Чарівне місце. Тонке. Сильне.

Думаю, кожен, знаходячись там, відкриває щось нове в собі.

Особливо, коли лежиш у воді, притиснутий холодним потоком до мільйонорічної брили, а прямо перед тобою з ущелини кудись до неба піднімається хмара, яка щойно народилася.

А потім тебе намагаються відвести вниз, до табору, але ти киваєш: «Ще трохи!» – і продовжуєш просто бути. На цьому світі. У цей момент. Самим собою.

Дорога вниз вже знайома, швидка переправа через річку – і можна займати свій гамак.

Компанія з 5-6 німецьких хлопців з цікавістю поглядала на нашу групу, що на 80%  складалася з жінок. Це рідкість у джунглях.

Після вечері з бурхливим відзначенням дня народження одного з членів нашої групи я всілася на парапет біля води. Прямо переді мною підносився Ауянтепуй з водоспадом, який чітко видно при світлі місяця.

Німецька компанія курила зовсім поряд.

Багатозначний обмін поглядами з одним з них призвів до дуже швидкого результату.

Симпатичний хлопчина років 28-30 підсів до мене.

– Я чув, у вас в країні криза?

Ні, ну чоловіки! Так зі мною ще не знайомилися!

Я розсміялася:

– Не відстаємо від вас!

Початок було покладено, і наступні кілька годин ми великою інтернаціональною компанією базікали про Венесуелу, Південну Америку, Німеччину, Україну, 16-годинний робочий день на батьківщині й таке просте щастя тут (особливо без мобільного телефону).

Потім були пісні, текіла, знову пісні, але до 12 ночі сон остаточно зморив.

Сон в гамаку – задоволення не для людей зі слабкими нервами. Всі звуки джунглів здаються дуже близькими й загрозливими, спина постійно затікає, знизу піддуває, зверху дзижчать мошки. Хто хотів екстриму?

О 5-й ранку я розстрілювала чергову картку фотоапарата. Сонце, туман, дощ, знову сонце – картинка змінювалася щохвилини.
І з'явилося якесь невловиме відчуття, коли вся ця нереальна краса ще перед тобою, але ти вже сумуєш по ній, тому що знаєш: ще 2 години – і все. Ти поїдеш.

І намагаєшся, як губка, ввібрати все-все-все. А особливо – тишу.

Невимовно.

Зворотний шлях човном-трактором-вантажівкою-літаком проходить на одному диханні.

Ми знову в аеропорту, в очікуванні літака на Каракас. З готелю привозять наші валізи. Дивно легкі. Звісно! У моєму не вистачає фотокамери, спалаху, купи дрібниць і зарядки від ноутбука. Ну а вона їм навіщо?

Це мене турбує. Але якось не сильно. Можливо, планка відчуттів надто перемістилася за останні три дні. Або з’явилося розуміння, що будь-яке щастя в житті має свою ціну.

Ми приземляємося поблизу моторошнуватого Каракаса. Готель у центрі міста, колючий дріт і бите скло по периметру. Вхідні двері відкриваються тільки зсередини.

Після заходу сонця місто практично вимирає. Самотні машини, повії з силіконовими сідницями, грати на всіх без винятку вікнах.

Завтра ми побачимо історичний центр міста, красивий, барочний, але не менш похмурий, ніж решта районів.

З усіх поглядів – це не кращий відпочинок в моєму житті. Довгий переліт, дорожнеча життя, дуже багато переїздів, вельми ненав'язливий сервіс, крадіжки, відсутність комфорту. Тілесного. Але в жодній іншій країні світу так швидко не опам'ятовуєшся.

Повітря. Вода. Гори. Все це очищує тебе і дарує прості, мудрі подарунки. Тільки бери їх і дякуй.

Це взагалі не відпочинок. Це можливість знайти себе.

Венесуело, я люблю тебе!

Аеропорт.

23-кілограмову валізу запаковано. Останній внесок у 115 боліварів сплачено. Декілька годин прогулянки по дьюті-фрі у пошуках нормальних сувенірів (що тут велика рідкість) – і ти нарешті в літаку. Красиві французькі стюарди щиро посміхаються, ти їм посміхаєшся у відповідь – і все здається чудовим.

Але частина тебе рветься назад – у джунглі, тумани, водоспади. А ще частина – залишилася там.

Саша Пендраковська

Другие статьи о Венесуэле
Венесуэла. Хочу в джунгли!
С сожалением смывая с себя запах джунглей в гостиничном номере Куманагото, я вспоминаю утреннюю поездку в школу среди джунглей...
Cтатьи по теме: Отчет о поездке
ТОП-15 самых смешных отзывов туристов в июле
Портал отзывов туристов о путешествиях Turpravda.ua публикует июльский список самых смешных фраз из отзывов туристов. В основном, сюда попали фразы из отзывов об отелях Турции и Египта — самых популярных направлений среди наших туристов.
Ехать ли в Египет?... Да!
Последнее время, с времен революции 2011 года, в новостях постоянно звучат тревожные нотки о ситуации в Каире и на севере Синайского полуострова. Перед летним сезоном мы решили провести ревизию ситуации в Египте и воочию увидеть опасности, грозящие российским и украинским туристам.
АНАТОЛИЯ. Два маршрута
Мокрый снег, большущими хлопьями ложившийся на панорамное ветровое стекло, стал первым приветом сурового Анатолийского плоскогорья.
Перу. По дороге в Мачу-Пикчу
Мачу-Пикчу — поселение инков, которое было ими просто покинуто (а не захвачено и разрушено испанцами, как подавляющее большинство других деревень и городов)...